ИрIй



Категории Володимир Дрозд ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дядько Денис, приïжджаючи до нас у село Пакуль, пiсля щедрого частування обiцяв, що я вчитимуся в старших класах у мiстi. Матерi не вiрилося, що ïï рiдна сестра Дора, з якою вони постiйно були I станi холодноï вiйни, вiзьме до себе жити ïï хлопця. Нарештi довгоочiкуване стається. Приïжджає дядько на велосипедi, забирає мене, корову Маньку, грушi з верби, що я нарвав, i ïде до мiста. Мати застерiгає, щоб вчився й не займався дурниця ми (вона мала на увазi тi вiршi, що я писав). Я ж гоноровито заявив, що буду артистом. Прощаючись iз рiдним подвiр'ям, змахнув крила ми й злетiв над ним. Подивився востаннє на любисток, бузок, мороз, бо не повернуся вже в Пакуль, — це мiй учорашнiй день. А мати приïжджатиме до мене в Ирiй. Ирiй — це казкова краïна, де не буває зими, де карасi виходять на берег i мирно бесiдують зi щуками, а вовчицi вигодовують ягнят, куди злiтається птаство й перезимовує, як у нас перебувають лiто мiськi дачники. Ирiй — це краïна мого майбутнього. Я прийшов до школи, пiдготувавши цiлу промову про те, яким старанним учнем буду, щоб не думали, що я за протекцiю, але директора не було, довелося документи вiддати секретарцi, сказавши, що все домовлено. Я боявся закохатися, бо досi через кожну закоханiсть страждав. У школi побачив дiвчину з обкладинки календаря, закохався, а потiм виявив, що в класi десяткiв зо два таких же дiвчат з обкладинки календаря — у коричневiй шкiльнiй формi з бiлим фартушком, з двома кiсками, iз серйозними й розумними очима за скельцями окулярiв. У недiлю матерi дали аванс за корову, i вона купила менi лижний костюм та грубошкiрi шкарбани на вирiст, довелося напхати туди соломи. Увечерi ми прогулювалися мiським бульваром з тiткою Дорога в новому крепдешиновому платтi та дядьком Денисом у довгополому срiблястому макiнтошi. Тiтка й дядько кожного разу iз нетерпiнням очiкували газету з тиражем грошово-речовоï лотереï — мрiяли виграти автомобiль, але кожного разу номери не сходилися, i тiтка дуже засмучувалася, навiть хотiла втопитися в ночвах, особливо пiсля мого зауваження, що не в грошах щастя. Сто тридцять сiм разiв офiцiйно перейменовували Солом'янку, але вона вперто трималася за своє iм'я. Вона не мала нi початку, нi кiнця, в нiй губилися навiть автобуси. Започаткував Солом'янку дiд Єврась, який перебрався з Пакуля через Собакареву гору в Ирiй. Дядько Денис зайнявся комерцiєю, бо в його серцi вже тодi жила мрiя про автомобiль, та все якось невдало. Коли Солом'яники посварилися й подiлили хату, молодим довелося ходити через вiкно. Подiлили навiть курку, i тепер половина бiгала по нашому городовi, а половина — по дiдовому. У мене був обов'язок — годувати величезного кабана, який не мiг вiть вилiзти зi своєï буди. Наближалася шкiльна художня олiмпiада, i я репетирував на подвiр'ï, готуючись до великоï сцени, уривок гетiвського Фауста. Немилосердно калiчачи сiльською вимовою слова, читав вiршi, потiм уклонявся псовi й кабановi i йшов зi сцени. Услiд менi вдячно шелестiли грушi, вишнi та яблунi, а дiд дивився пiдозрiло. На сценi я був у захватi вiд власноï декламацiï, чекав захоплених вiдгукiв знаменитого актора в журi, але обрали на мiську олiмпiаду iншого, не мене! Актор Перебендя, до якого я прийшов, сказав, що я можу грати, але треба виростити в собi душу, бо людина без душi — лише декорацiя, футляр, у якiм скрипка i не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хлiб. I запросив приходити до нього по суботах. Але в суботу замiсть лiтературного вечора я потрапив до асенiзацiйноï валки. Це була нова iдея дядька Дениса, яка обiцяла багатство й новий автомобiль. Дiда Кiндрата, потомственого асенiзатора, який побажав товаришам iз лагiднiстю та правдою жити у свiтi, чесно роблячи свою справу там, куди поставила громада, забрав кiвш Великоï Ведмедицi, а дядько Денис хотiв зайняти його мiсце ватажка у валцi, проте ледь не втопився у гноïвцi й змушений був iз ганьбою втiкати. Уся надiя тепер була на кабана. Коли ми потрапили додому, то побачили, що кабан втiк разом iз будкою, залишивши такий слiд, нiби бульдозер проïхав. На вулицi у хмарах тютюнового диму тулився Жук iз жучками. Вiн похвалився, що скрутить голову дiвчинi в бiлому беретi, яка втекла вiд нього вчора пiсля кiно. Я вирiшив урятувати дiвчину. Схопив себе за вуха, пiдняв у небо i смикнув завiсу, яка вiддiляла день вiд ночi. Густа темрява впала на землю. Ми побiгли на вулицю Рибну, де жила дiвчина. Раптом побачили, що Жук, похмурий та злий з невдачi, йде по мiсячному променi. Тiльки-но я хотiв перерiзати промiнець, як дiвчина вхопила мене за руку й сказала, щоб не смiв цього робити, бо Жук не хулiган, вiн сильний та смiливий, i вона його любить. Коли я йшов знiчений додому, Жук полiчив менi всi зуби, i я крикнув на нього: Бандит! Урятував мене дядько, який приïхав на дизельному тракторi, за допомогою котрого збирався вiдкрити новий бiзнес — давити сiк iз яблук та робити вино. Уранцi я прокинувся з поганим настроєм, а потiм скинув камiнi з душi й заснув. Своєму друговi Славковi сказав, що подивився на себе критично й вирiшив стати кращим, анiж був досi. Славко, яким був загальновизнаним фiзико-математико-кiбернетиком, сказав, що вiдчуває те ж саме, бо негативнi емоцiï найважче пiддаються ви раженню точними формулами. Тому людина майбутнього мусить позбутися негативних почуттiв. Нашу думку подiляв i Андрiй Полiтайло, вiдомий винахiдник. Ми вирiшили стати благородними гуïнгмами — за три мiсяцi позбутися негативних емоцiй, дотримуватися трьох правил: казати правду, керуватися у своïх вчинках розумом, бути готовим до самопожертви заради свого товариша. Прийшов Степко, що був iз жучкiв, i попередив, що Жук збирається мене побити. Увечерi мене проводжали благороднi гуïнгми. Почувся свист жукiв, i ми опинилися майже в зашморгу. Славко зiрвався з мiсця й побiг так, що його цiлий тиждень не могли зупинити. Андрiй розкрутив свою десятипудову сумку iз залiзяччям та iнструментами i знiс голову Жуковi, так що вiн i досi ганяється по свiту за власною головою. На подвiр'ï Солом'яникiв зникла всяка живнiсть, старi й молодi помирились, тiтка подобрiшала й сказала, що кому не судилося ïздити на машинi, той усе життя буде ходити пiшки. Я подався в будинок пiд лiрою до Кузьми Перебендi. Старий актор дозволив менi залишитися в його бiблiотецi, i я поринув у море книг, питаючи щоразу: Куди веде ця дорога? I чув кожного разу: Iди i вiдкриється! До ранку я добрався аж до рукописiв i вичитав, що ми, Решети, iз козакiв. I що цiкаво: прiзвища тi ж, що й двiстi рокiв тому. А я думав, що Пакуль — це лише тепер i скороминущий. Дядько сказав, що вiн може на все це плюнути, але так i не змiг. Вiн розвернув виробництво вина, уся Солом'янка стояла в черзi, але отруïвся, бо зберiгав його в металевих бочках, i потрапив до лiкарнi. У мiстi поповзли чутки про якесь мiфiчне страховисько, в магазинах одразу розкупили всi продукти, боячись голоду. Немає у свiтi нiчого страшнiшого й пiдступнiшого за людськi забобони! Дядько прийшов з лiкарнi худий, задуманий. Почувши про чудовисько, вирiшив урятувати вiд нього ирiйцiв. Вiн зрозумiв, що це чудовисько — його скажений кабан, що втiк разом iз гаражем. Ми пiшли за мiсто, знайшли собаку, i дядько скинув на потвору Собакареву гору. У бiблiотецi я знову побачив дiвчину з обкладинки календаря, пiдiйти не зважився, згадавши про свiй бiдненький одяг. Я зустрiв ïï в нашiй школi. Дiвчина сказала, що закоханiсть — це слабкiсть, хвороба, але оскiльки вона робить наукове дослiдження з цього питання, то призначає менi побачення. Ми перебiгли дорогу в недозволеному мiсцi, викликавши зливу нарiкань з боку водiïв, i пiшли на ковзанку. У голосi Клави несподiвано пробилася теплота, i я не мiг пiти, незважаючи на холод i купу справ, що мене чекали. У школi я вiдчував себе на вершинi щастя, бачив лише ïï, Клаву, але директор викликав мене на лiнiйцi й осоромив, роблячи зауваження за мою нестрижену голову й бруднi нiгтi. Менi захотiлося кинутися в прiрву, та я поглянув на рiку, на Ирiй, згадав Пакуль i вирiшив, що нiколи цього не зроблю, а вiддам усi сили рiдному краєвi. З весною менi все частiше хотiлося в Пакуль. Ми зi Славком та Андрiєм пiшли на рiку Стрижень, поплавали на баркасi, зiзналися, хто яку благородну заповiдь не виконував, i вирiшили влiтку зробити добру справу — пiти в експедицiю на Солом'янку й описати побут i звичаï солом'янцiв. Тiтка Дора потрусила панчохи з грiшми, й купили вони з дядьком нарештi чорного опеля. Тепер зiбралися, як i мрiяли, поïхати ним у Пакуль. Але, замiсть трiумфу, машина не витримала пiдйому на гору й вибухнула, вiд неï залишився сам кiстяк та нездiйсненна тiтчина й дядькова мрiя. Пiд дзвiн оркестру й гудiння паровоза дядька Якова ми вирушили в експедицiю на Солом'янку... Коментар Iронiчна, алегорично-химерна повiсть В. Дрозда Ирiй — про неповторний свiт юностi, про вiчне й швидкоплинне в життi людини. Герой твору Михайло Решето мрiє про велике мiсто, прагне скорiше покинути рiдне село Пакуль i не згадувати його, але з часом розумiє, що саме це щось дуже цiнне й важливе у його життi. Хлопець отримує першi уроки мужностi й благородства, мрiє про справжнє кохання. Багата уява, фантазiя дозволяють йому поетизувати свiт, бачити незвичайне у звичайному, з гумором ставитися до марних людських пристрастей, як-от мрiï тiтки й дядька про машину, якою вони приïдуть у село i вразять односельцiв, викликавши водночас повагу й заздрiсть.

Метки Ирiй, Володимир Дрозд, З УКРАÏНСЬКОÏ ПРОЗИ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ИрIй